19.12.2017 10:51

Тетяна Дернова: «Грати за своє місто - це надзвичайно круто!"

Згідно зі стереотипними уявленнями, дівчина-баскетболістка має бути високою та кремезною. Але Тетяна Дернова – руйнівниця стереотипів. Граюча тренерка, срібна призерка VIII Всеукраїнських літніх студентських ігор 2007 року, бронзова призерка кубку України 2008 року та гравчиня команди вищої ліги МБК «Чайка» має звичайний середній зріст та зовсім не кремезну статуру. Натомість має залізний характер, надзвичайну працездатність та велике добре серце.

В цьому впевнився Zhytomyr.travel після спілкування із Тетяною. 

«Я народилась і жила в Житомирі, а після одинадцятого класу поїхала поступати у Бердянськ отримувати педагогічну освіту. Мені з дитинства дуже хотілося брати участь в професійній баскетбольній лізі, чемпіонатах України, а в Житомирі того не було. Всі дівчата, які навчались до мене у спортивній школі, мусили виїжджати, щоб грати за інші спортивні клуби, виступати за чужі міста. Мене спіткала така ж доля, при чому досить не очікувано»

«У 11 класі, як і багато дітей, я не знала, ким хочу стати, яку обрати професію. В голові було багато варіантів, повний сумбур. Але я розуміла, що хочу таку професію, яка б допомагала суспільству, приносила користь. І вже майже наприкінці навчання в школі мій тренер Георгій Дмитрович (прим. ред. – заслужений тренер України Георгій Дмитрович Демб)  запропонував поїхати до Бердянська, вчитися в педагогічному університеті і грати за професійну жіночу команду вищої ліги МБК «Чайка». Власне, це було втілення моєї давньої мрії. Єдине, що мене бентежило, це вчительство. Я зарікалася бути вчителем, бо у мене мама вчитель й всі родичі по її лінії – педагоги. Знаю, що воно таке (Сміється).  Пам’ятаю, дуже довго думала, перепитувала подруг й однокласників, чи бачать вони в мені вчителя. Але у відповідь від них отримувала тільки позитивні настанови. Батьки також не хотіли мене відпускати,  але ж це моє життя й мій вибір. Так я їм тоді і сказала: «Все одно поїду до Бердянська. З вами або без вас»

«Спортом я почала займатися у 8 років – прийшла з подружкою за компанію. Вона вже не в перший раз ходила на заняття й розповідала, що дуже цікаво.  Буквально після перших занять я зрозуміла, що перебуваю у своєму середовищі, оскільки завжди була дуже активною дитиною, а тут як раз і могла застосувати всю свою енергію. У дитинстві я відвідувала різні спортивні секції, різноманітні гуртки, але остаточно зупинилась на баскетболі та музиці. В музичну школу пішла, щоб виховати у собі наполегливість. До речі, на відмінно її закінчила по класу акордеону, а ще додатково вчилася грі на гітарі та піаніно. На дурниці часу не було: займалася саморозвитком»

«ЗАВЗЯТІСТЬ, ЗНАННЯ, ПРАГНЕННЯ – ЛЮДИНА САМА СЕБЕ РОБИТЬ»

«Мене у школу в дитинстві привели один раз: на перше вересня у першому класі. А на другий день я зрозуміла, що все інше я маю робити сама. І в школу повинна ходити, бо я ж самостійна і сама несу відповідальність за свої вчинки. Школа мені дала дуже багато знань, якими я й донині користуюсь. Тому мені легко було навчатись в університеті після 27-ї школи, яку я закінчила з медаллю. І репетиторів, до речі, в мене не було. Це зараз самі лінуються вивчити – наймають репетиторів. Чесно кажучи, я цього не розумію. З дитинства треба собі самому шляхи прокладати. Завзятість, знання, прагнення – людина сама себе робить. Прикро, що зараз намагаються грішми вирішувати проблеми. Якщо в сім’ї грошей немає, то дитина з такої сім’ї зазвичай працює й сама досягає результатів. А якщо батьки платять гроші, дитина «пафосна», зверхньо ставиться абсолютно до всього. І це ні до чого доброго не призводить»

«З дитячого баскетболу я попала одразу у вищу лігу. Коли приїхала у Бердянськ, мені здалося, що я потрапила в спецназ: таких навантажень у мене ніколи ще не було, навіть порівняти ні з чим не могла. Було дуже важко, але в цьому був й свій плюс. Я завжди прагнула бути успішною, з дитинства у мене було золоте правило: «Розум + праця = успіх».   Кожне тренування  йшло тільки на користь та робило мене більш рішучою, а це складова перемоги. Труднощі тренують наш дух, роблять дорослішими духовно»

 «З ДИТИНСТВА У МЕНЕ БУЛО ЗОЛОТЕ ПРАВИЛО:
«РОЗУМ + ПРАЦЯ = УСПІХ»

«Всі думають, що в баскетболі важливо мати високий зріст. Насправді значно важливіше те, що ти робиш на майданчику, яку користь ти приносиш команді. Зазвичай «маленькі» гравці досить результативні»

«Коли повернулася в Житомир, влаштувалася на роботу тренером. Георгію Дмитровичу запропонувала створити вищу лігу в Житомирі: багато перспективних дівчат підростають, а майбутнього, розвитку баскетболу немає. Діяти самостійно на той час ще не вистачало досвіду. Добре, що Георгій Дмитрович мені відповів: «Якщо хочеш, то роби. Я допоможу!» І я вирішила, що буду виховувати своїх дівчат, щоб разом з ними вийти на майданчик довгоочікуваного чемпіонату з баскетболу, представляючи місто Житомир. Ідею вдалося втілити через сім років: зараз я граюча тренерка. А родзинка моєї команди – досвідчені гравчині, випускниці ДЮСШ №1 різних років»

«Для реалізації високих цілей можна запрошувати у команду гравців з досвідом. Звичайно, за умови наявності коштів. Ми б вийшли у фінал й  боролися там за першість. Але в цьому є мінус: своїх вихованок я буду змушена посадити на лаву й не зможу їм нічого дати, бо будуть грати сильніші. А я хочу, щоб мої дівчата могли себе реалізовувати, показати свої можливості та досягти високих результатів»

«КОМАНДНИЙ ДУХ – ЦЕ КОЛИ ТИ ВІДДАЄШ СЕБЕ ПОВНІСТЮ НА СПІЛЬНЕ БЛАГО»

«Командний дух – це коли ти віддаєш себе повністю на спільне благо. Це найвищий ступінь взаєморозуміння – бути  єдиним цілим. Але щоб цього досягти, треба викладатися на всі 100%, багато працювати, довіряти одна одній на всі 100%»

«Ми дружна команда. Часто чаюємо, спілкуємось, їздимо на збори, живемо там всією командою. Там все проявляється!»

«Лідерство, конкуренція – то надзвичайно важливо. Це шлях до успіху. Якщо не буде лідерства та конкуренції, команда не буде зростати. Гравець має показати себе там, де від нього це вимагається. Команда буде результативною, тільки якщо кожен гравець буде підвищувати свою майстерність, прагнути сьогодні бути кращим, ніж був учора.  І це дівчата повинні доводити не мені, а собі»

«ГРАВЕЦЬ МАЄ ПРАГНУТИ СЬОГОДНІ БУТИ КРАЩИМ, НІЖ ВЧОРА.  ЦЕ ВІН МАЄ ДОВОДИТИ НЕ МЕНІ, А СОБІ»

«Мій чоловік – хореограф,  і дуже мене підтримує. Він також працює з самовіддачею, тому й розуміє все»

«Син у мене зайнятий: відвідує спортивну секцію плавання та співає у хоровій студії «Струмочок». Він у мене колись спитав: «Ну навіщо я ходжу кудись? Он хлопці нічим не займаються, їм добре». А я пояснюю, що якщо ти не хочеш свій талант промарнувати, час витратити задарма, то треба займатись якоюсь справою. Каже: «Ні, я талант промарнувати не хочу». Хоч іноді жаліється, каже, що після тренувань по плаванню руки-ноги болять. А я пояснюю, що то добре: так розвиваються м’язи, мускулатура, хребет укріплюється»

«Влітку мені подзвонила Лариса Шабанова (прим. ред. – директор департаменту з проведення змагань Федерації баскетболу України) і запропонувала брати участь з моїми дівчатами у чемпіонаті України. Я спочатку загорілася, а потім зрозуміла, що в мене для того немає коштів. Тоді звернула до Григорія Борисовича Засіка, керівника Житомирської обласної федерації баскетболу, він обіцяв допомогти. Звернулась у міськраду, облраду. Там дали добро, сказали, що підтримають. Тоді ми оформили документи й утворили клуб «Каліпсо». Назву шукали, щоб водночас було потужно та жіночно, й вибрали ім’я богині. Всі мої дівчата – богині! Вони всі різні, але всі з родзинкою, з характером, зі стрижнем»

«Мої дівчата все вміють. Коли сезон гри закінчується, ми граємо у хокей, у регбі, у футбол, волейбол –  у всі командні ігри граємо»

«Я як тренер маю  ставитись до своїх дівчат, як мама. Тоді й самовіддача буде більшою. Моє завдання – допомогти дівчатам розкрити потенціал. Якось мене на одному семінарі спитали: «Чому ви обрали роботу тренера?» І я відповіла, що мені подобається працювати з дітьми, змінювати їх. Багато моїх дівчат потребують любові, спілкування. У когось батька немає, у когось мами. Мені вони рідні, ми всі одна сім’я»

«У нас різновікова команда. Є дівчата трохи старші, але ми не відчуваємо тут вікової різниці:  у нас спільна мотивація, ми любимо цю гру. В якому б віці ти  не був, коли знаходишся на майданчику, – завжди молодий. Курилло Тетяна, Сироткіна Світлана, Сафінська Анна та Яндульська  Алла Борисівна мені допомагають, підтримують мотивувати дівчат. І за це я їм дуже вдячна»

«Якщо ти не фанат своєї справи, не віддаєшся їй до кінця, ти не досягнеш високих результатів. Тим більше, якщо ти вчитель. Нам на тренінгу поставили питання: «Що ваші вихованці скажуть на вашому похороні?» Я сиділа й думала, наскільки це страшне питання. Всі замислились, а відповіді дати так і не змогли. Я довго над цим питанням думала та дійшла висновку, що не треба говорити нічого. Важливо те, що саме я залишила своїм вихованкам. Якщо я залишила знання, вміння, які дитина в житті зможе використовувати, значить я жила не дарма. Важливо не те, що говориш, а те, що робиш»

«ДЛЯ НАС БАСКЕТБОЛ – ЦЕ НЕ ПРОСТО ГРА. ЦЕ ЖИТТЯ!»

«Ці діти – це моє натхнення. Вони мої перші вихованки, я з ними виросла як тренерка, з ними реалізувалась. Я хочу, щоб у дівчат було поняття почуття патріотизму, престижності грати за своє рідне місто, щоб вони розуміли: розвивати наше місто, представляти його – це почесно й важливо. І мої дівчатка це розуміють, бо для нас баскетбол – це не просто гра. Це життя!»

Спортивний Житомир