15.04.2019 13:53

Тренер БК "Житомир" Денис Апарін: Я сам вкладаю у наш клуб не тільки душу, а й фінанси, додатково шукаю спонсорів

Показові баскетбольні матчі вперше увійшли у програму олімпійських ігор у далекому 1904 році, а сьогодні це один з найулюбленіших ігрових видів спорту в цілому світі. В Житомирі він також розвивається і має перспективи. Про баскетбольне майбутнє та власний шлях нам розповів тренер БК «Житомир» Денис Апарин

«Я в баскетбол грав ще зі школи. У нас була шкільна команда, якою опікувався наш вчитель фізкультури. Це вже зараз я оцінюю його роботу, як тренера. Прикро було, коли він уїхав чи то в Америку, чи в Ізраїль: у ті часи, коли не було комп’ютера, ми завжди ганяли у дворі, а завдяки йому не просто ганяли, а грали у баскетбол. Потім наша класна керівниця з чоловіком також організували баскетбольну секцію, і в ній я також грав. Взагалі ходив на всі секції, на які можна було записатись: баскетбол, стрибки у висоту, танці, авіамоделювання»

«Якби зараз я пішов менеджером у якійсь спортивний клуб у великому місті, я б непогано заробляв. У мене спеціальна освіта – Вінницький педагогічний, факультет фізкультури. Ще коли у старших класах грали, ми були призерами України, але основні ігри програвали. Я дуже переживав і задавав собі питання: «Чому ми програємо командам з невеличких міст?». За фізичними даними ми були не гірші, а от у підготовці – перевага була на їхньому боці. Тому я мріяв створити сильну команду, і заради цього поступив навчатись саме за цією спеціальністю»

«Колись в дитинстві було дуже цікаво вчитись, але я багато їздив і часто пропускав заняття. Коли потім починаєш наздоганяти, чогось не розумієш – стає нецікаво. Зараз, наприклад, жалкую, що у свій час не вивчив англійську»

«В дитинстві я прагнув бути лідером. Сам на площадці намагався грати, нікому не передавав м’яча, сам йшов на прорив – просто не знав, як правильно грати. А потім попав у секцію до Валентина Феліксовича Гусаківського та почав вже серйозно ставитись до гри у баскетбол»

«Змалку й до сьогодні дуже важко переношу поразки: думаю, аналізую, розбираю причини й фактори. Це, мабуть, така риса характеру. Колись в дитинстві наша команда програла, я дуже переживав, і результатом стало розчарування. Тоді кинув заняття на декілька років, а коли вирішив повернутись, мені сказали, що вже пізно, місця немає, бо всі групи укомплектовані»

«Мене взяла займатись Ірена Володимирівна Шевченко. Я дуже її просив дозволити займатись просто для себе, але досить скоро вже почав грати за команду. Ми багато тренувались, їздили на змагання – тоді були такі можливості»

«Зараз у нас баскетбольна сім’я – люди, які раніше займались баскетболом, тепер самі грають та тренують дівчат і хлопців. Ці люди активно розвивають і дитячий, і дорослий баскетбол. Нашій команді це дуже допомагає»

«ЗАРАЗ У НАС БАСКЕТБОЛЬНА СІМ’Я – ЛЮДИ, ЯКІ РАНІШЕ ЗАЙМАЛИСЬ БАСКЕТБОЛОМ, ТЕПЕР САМІ ГРАЮТЬ ТА ТРЕНУЮТЬ ДІВЧАТ І ХЛОПЦІВ»

«Я керую командою вже майже 14 років. Коли починав її організовувати, ходив до представників влади, котрі опікувались спортом. Мені говорили тоді, що у нас дуже багато спортсменів – майстрів спорту, олімпійців, на яких роблять ставку, і фінансування йде на їхній розвиток. А останні декілька років наші управління у справах сім’ї, молоді та спорту у місті та в області багатьом йдуть на зустріч та дають можливість розвиватись. Тепер у нас і змагання проходять, і збори. І хоч останні декілька років у нас немає спонсора, є люди, які іноді допомагають. Як правило, це відбувається у моменти, коли повна безвихідь: треба їхати на змагання, а фінансів ані на дорогу, ані на харчування немає»

«Існує всеукраїнський рейтинг різних видів спорту. Він існує для того, щоб можна було побачити результативність кожного виду, видимість. Мають відбуватись змагання, результати яких потім висвітлюються на сайті, мають бути команди хлопчиків та дівчаток, різні турніри. І за все корисне, що робиться в межах розвитку цього виду спорту, виставляються певні бали, які формують місце у рейтингу. Чим вищий цей рейтинг, чим вагоміші досягнення, тим більше фінансування виділяється. Це зручно, бо коли я прихожу кудись і розповідаю про свою команду, мене можуть спитати: «А хто ти такий? Де грав, хто твої вихованці, чого вони досягли? Чи є серед них кандидати чи майстри спорту? Яка кількість груп чи осіб, яких ти навчив?». Якщо видно, що структура серйозно працює, тоді й підхід інший, й можливості. Бути помітним у такому рейтингу важко, але я вважаю, що все справедливо. Наприклад, одна людина активна, починає працювати над створенням команди, а інша вже багато років поступово заробляла авторитет. До них не може бути однакове ставлення, це не буде справедливо. Звичайно, починання треба вітати, але спочатку треба показати, на що ти здатний»

«У нас на область дві серйозні дорослі чоловічі команди – БК «Житомир» і БК «Коростень». Це напівпрофесійні команди. У нас не аматори грають, а ті, хто вже колись грав, або перспективні молоді люди. Я сам вкладаю у наш клуб не тільки душу, а й фінанси, додатково шукаю спонсорів. І хоч грають хлопці не заради грошей, але без них нікуди – це суттєво важливо»

«В Житомирі тільки одна дитяча спортивна школа, яка тренує майбутніх баскетболістів, а в Києві, наприклад, їх значно більше. І людей більше, які працюють з дітьми, і кваліфікація у тренерів вища. Всі спеціалісти, які закінчують, навчальні заклади, намагаються шукати роботу у великих містах: там рівень забезпечення кращий, заробітна платня вища, є перспективи, спортивна база. Нам цього дуже не вистачає»

«Рівень американського баскетболу легко пояснити: там з п’яти років з дитиною працюють досвідчені тренери, використовуються спеціальні програми. На початку вони не вимагають від дітей високих результатів, не намагаються одразу зробити великих спортсменів. Все поступово! Коли виводять дітей на певний рівень, починають проводити змагання. У нас це інакше відбувається: діти тренуються лише півроку, а їх потім виставляють на змагання. Вони толком нічого робити не вміють, програють і розчаровуються. Так, звичайно, під час гри дитина швидше вчиться, отримує більше практичних навичок – одна гра варта двадцяти тренувань. Але я б розчарувався, бо програвати прикро»

«Перемога дає дивне відчуття. Я пригадую вирішальні кидки на останніх хвилинах, при цьому не такий важливий рівень змагань… Це важко передати словами. Безперечно адреналін, якесь захоплення, високі емоції – відчуття, яких не описати»

«Дорослих треба інакше мотивувати до гри, у різному віці різна методика. Кожний тренер бачить гру і команду по-своєму, бачить чого не вистачає, що треба додати на тренуваннях. У школярів в основному важливі психологічні моменти. Безперечно, треба розглядати гру і давати фізичні навантаження, але треба бути психологом, бачити кожного гравця, його характер. Один почує, коли крикнеш, зможе зорієнтуватись і грати краще. З іншим такий підхід не пройде, людина може закритись, буде «спортивний мандраж». Мені здається, що я дітей розумію. Я можу бути гарячкуватим, але намагаюсь зрозуміти кожного гравця і дати шанс навіть тоді, коли не вдалося показати гарні якості та проявити себе»

«В нашій команді є хлопці, які ще навчаються у школі. Вони грають поруч з тридцятирічними гравцями, які мають досвід. Коли я їх познайомив і зібрав разом, сказав: «Я хочу, щоб ви спілкувались на рівних, підтримували молодь, навіть коли в них щось не виходить. Наша ціль спільна: підняти рівень житомирського баскетболу»

«НАША ЦІЛЬ СПІЛЬНА: ПІДНЯТИ РІВЕНЬ ЖИТОМИРСЬКОГО БАСКЕТБОЛУ»

«Зі своїми гравцями я постійно навчаюсь. Ми разом з командою вивчаємо малюнок гри, аналізуємо сильні й слабкі сторони команди-суперника, визначаємо стиль наступної гри. Кожний гравець команди має розуміти свою роль на площадці, тому отримує індивідуальну настанову»

«В баскетболі все відбувається дуже швидко – тут немає часу на роздуми. У чому полягає професіоналізм гравця? Якнайшвидше, у долі секунди, завдяки своєму ігровому мисленню він має прийняти оптимальне рішення. Якщо це невірне рішення, суперник забиває м’яч. І дуже часто перебіг гри вирішується одним кидком. Оптимальне рішення приймається не завдяки інтуїції чи таланту. В першу чергу це досвід, фізична підготовка й ігрове мислення»

«Нам треба підключати для тренування наших дітей більше професійних тренерів. Тільки тоді буде гарний результат. Мало виховати гарну людину, треба виховувати гарних спортсменів. Нам потрібні тренери та спортивна база. Колись мені надзвичайно був потрібний тренер: я мав величезне бажання, ціль, до якої я фанатично йшов, і мала бути поруч людина, яка допоможе досягти цілі. Я завжди дивився в очі тренеру і уважно слухав, що мені кажуть, сам зранку бігав – мене ніхто не примушував. Мама казала: «Хочеш – ходи. Не хочеш – не ходи». Якщо хочеш стати справжнім спортсменом, треба багато тренуватись і, звичайно, мати гарного тренера»

«В багатьох видах спорту результатів досягають жорсткими методами. Батькам кажуть: «Хочете результат – не втручайтесь, у нас своя методика». Хтось проходить такі випробування і отримує результат, а хтось ламається, відсіюється – натуральний відбір. Я не знаю, чи це правильно, бо дехто може зламатись у п’ятому класі, а потім все життя шкутильгати. Я б робив градацію: хтось займається для себе, хтось професійно – просто різні групи. Має бути екзамен, після здачі якого спортсменка чи спортсмен зможуть перейти на вищий рівень. Якщо іспит не складено – спортсмени продовжують далі займатись на тому ж рівні. Всі не стануть олімпійськими чемпіонами, а можливість займатись спортом має бути у всіх. Потім люди можуть стати спортивними суддями, спортивними менеджерами. Це також дуже потрібно»

«Я ніколи себе ні з ким не порівнюю. У мене немає кумирів, я просто констатую рівень гри. Зараз вивчаю методики, переглядаю ігри, вчуся від інших тренерів. Хочеться мати помічників, щоб ми всі працювали в одній структурі, щоб в Житомирі функціонував спортивний інтернат з гарними спеціалістами, високопрофесійними тренерами, яких треба залучати. Хочеться подякувати нашим тренерам Валентину Феліксовичу Гусаківському, Ірені Володимирівні Шевченко, Волковському Валерію, Тетяні Дерновій, Олексію Мазуру за те, що вони займаються, зростають, навчаються, їздять на семінари, які здебільшого платні»

«У мене була можливість викладати та тренувати в іншому місті, але я повернувся. Тут мій дім, моя сім’я, батьки, тут ми виросли. Десь, можливо, краще, але все одно хочеться розвивати своє»

Текст записала Оксана Давиденко для Житомир.тревел

Спортивний Житомир