29.06.2011 06:42

Дві грані життя "Самбора"

 

«Перемоги святкую у футболі, а в політиці програв… священику»


— Ярославе Степановичу, скажу вам відверто — багато хто вважає, що «грошові мішки» свої фінанси вкладають у футбол тільки заради однієї мети — якнайбільше «відмити» собі «лівака». Це — правда?

— (пауза) Як можу відповісти — ствердно чи заперечно? Не знаю, що там коїться в інших, ось у мене, до прикладу, річний бюджет клубу наближається до мільйона гривень. Повір на слово, грошей не відмиваю, бо вмію заробляти на іншому, а футбол для мене, так би мовити, — хобі з підвищеним рівнем складності. Самбір — це ж моя мала батьківщина, і як можу спокійно спостерігати за тим, що на місцевому рівні вмирає футбол?

— Але ж футбол, певною мірою, пов’язаний з політикою. Можливо, у цій площині ваша головна зацікавленість?

— Погоджуся, політика для мене цікава. Але не настільки, аби витрачати власні заощадження на футбол у таких розмірах. На останніх місцевих виборах балотувався у міську раду Самбора і… програв священику. Та будь-кому можна програти, але що робитиме слуга Божий у владі? Дивуюся вибору людей: яке відношення він має до економіки, як він вбачає розвиток регіону? Це смішно. Ні, навіть не смішно. Це — жахливо. Шкода тільки, що суспільство «сліпе» і не розуміє, що духовний сан зобов’язує людину поводитися відповідно. І що маємо? Та нічого не було і не буде. Бо немає кому працювати. Я не хочу здаватися язикатим, але й справді, пройшов би у міську раду, взявся би за той провінційний Самбір на повну. Ба, і футбол би від цього виграв, бо 2012-го наш клуб досяг би рівня першої ліги, повір на слово. А тепер доведеться кілька років змарнувати. Але те що не робиться – все на краще.

— Як давно ви у футбольній сфері?

— Допомагати футбольному клубу розпочав із 2008 року, а вже остаточно перебрав його на свій «баланс» із наступного сезону. Тепер я — його президент, тож мушу на повну піклуватися про команду. А вона нехай вирішує поставлені завдання — абсолютно всі умови для цього є.

— Це ви про заробітну плату, матеріально-технічну базу, хорошого наставника?

— Усе вкупі: «Самбір» має свою спортивну базу, футболісти отримують гонорари за свій труд, а тренує їх відома на Львівщині тренерська постать — Михайло Токар. Він і в футбол пограв на пристойному рівні, а закінчивши кар’єру, отримав диплом і за часів розквіту ФК «Львова» встиг попрацювати тренером дублюючого складу.

На стадіоні відключають гарячу воду, викручують лампи


— Житлова база у вас, на мій погляд, рівня першої ліги. А ось на стадіон без потреби ви б мене точно не запросили…

— Та ні, екскурсію зробив би. Щоправда, там нічого показувати! (усміхається) Чому? Та все просто — арена перебуває на балансі міста. Відповідно, про неї піклуються в останню чергу.

— …Піклуються?!

— Справді, радше взагалі не звертали уваги. Та про що мова, коли з міського бюджету на дитячо-юнацьку школу Самбора чиновники виділили… 15 тисяч гривень! Жахнувся, коли почув. І якого рівня спорт у нас буде? Це ж не лише на футбол, а й на інші види цю суму треба розпорошити. Тому стадіон який був на початку п’ятдесятих років минулого століття, таким він залишиться і ще на півсотні літ. Звісно, якщо взагалі не розвалиться.

— У футбольний клуб гроші вкладаєте, то чому вам тоді байдуже на стадіон? Чи вам байдуже?

— А хто тобі сказав, що мені байдуже? Навпаки, я благаю міську владу допомогти Самбору вирішити цю проблему (хоча б дати споруду мені в оренду), а у відповідь чую звинувачення: начебто хочу вкрасти землю тощо. Смішно з усього цього! Я самодостатня людина, не збираюся нікого дурити. Це вони дурять суспільство, бо багато хто в нас прийшов до влади, аби собі кишені набити. А нічого не залишилося вже, вибрали тепер бізнесмена (це я про себе) і хочуть його «доїти»!..

— З ваших слів можна зробити висновок, що хоч бери та й футбол залишай…

— Ні, у крайності впадати не треба. Радію, бо маю підтримку міського голови Самбора Тараса Копиляка, ось тільки наближені до нього «профі» вставляють палиці в колеса.

— Що маєте на увазі?

— До прикладу, є такий у нас «пан» Петро Мушумацький, який очолює місцеву федерацію футболу та водночас обіймає посаду першого заступника мера. І щойно міський очільник поїде у відрядження — а це, зважаючи на специфіку регіону, трапляється часто — як той уже «закручує гайки». Яскравий епізод: нещодавно граємо на міському стадіоні матч обласного чемпіонату, і Мушумацький розпоряджається відключити подачу гарячої води! А в день зустрічі у рамках аматорського чемпіонату України із «Збручем» з’ясували для себе, що у роздягальнях повикручували усі лампи…

— Хоч би встигли їх повернути на місце?

— (сміється) Хвала Богу, що так, бо набралися би сорому на всю країну! Ти, певно, вважаєш, що їх викрутили якісь безхатченки чи п’яниці, але я ж знаю, про що говорю.

«Мабуть, переїдемо із Самбора в Добромиль»




— Ярославе Степановичу, а власними силами побудувати стадіон не плануєте? Зрештою, і гаряча вода завжди буде, і лампи нікуди не зникатимуть.

— Авжеж хочу. Та хіба комусь це цікаво? Стара арена досить стиснута будівлями і її реконструювати можна хіба що за однієї умови — прибрати бігові доріжки й залишити легкоатлетів без місця для тренувань. Цього я не хочу, тому запропонував місту інший варіант — дайте мені землю на окраїні Самбора, і Кузьмяк збудує стадіон. Вважаю, п’ятитисячник для нас був би цілком прийнятним. Аж ні, Кузьмяк хоче, мовляв, на цьому нажитися, переконують деякі «професіонали».

— А на яких умовах місто повинно вам допомогти?

— Віддати землю під будівництво стадіону за одну гривню. Це — єдина умова.

— Яка ціна питання насправді?

— 1 мільйон 800 тисяч гривень. Та зрозумій, я ж не собі хатину чи розважальний заклад зводитиму, а працюватиму на підйом іміджу міста! Співпраця обов’язково повинна бути — мені віддають потрібний шмат землі, я за свої гроші будую на ній сучасний стадіон. І, до слова, ніхто ж не бере до уваги той факт, що ця ініціатива додасть робочі місця в досить інертному провінційному містечку.

— Дивно. Та мені здається, що головною перепоною є саме ваша фігура. Кузьмяк обзавівся «слизьким» реноме?

— Справа тут не в реноме. Що можу зробити, коли люди заздрять, ставлять палиці в колеса? Якось прийшов до мене той же пан Мушумацький і каже: «Зроби мене віце-президентом клубу». Я був тільки «за», та поставив умову: «Спробуймо — розділимо витрати, вкладаєш бодай сорок процентів у фінансування команди, і все». Гроші дав? Ні. Або ж вирішив подарувати від Федерації футболу Самбора нам електронне табло для висвітлення замін. Та я таких сотні можу купити, однак не заперечував. Його ціна — 5 тисяч гривень, і, зрозуміло, зібралося чимало місцевих журналістів, пішов піар про доброту і щедрість цього пана, а зрештою оцим табло ми користувалися лише раз. Його вже просто немає! Забрав назад. Кажуть тепер у Добромиль поїхав «дарувати» його…

— А як бути з тим, що ви встановили платний вхід на домашні матчі «Самбора»?

— Ви гадаєте, я наживаюся на цьому? Таке й говорити смішно (всміхається). Зараз вхід на стадіон коштує п’ять гривень. Принципово він буде платним, бо за все у житті треба платити. Чомусь пляшку пива чи пачку цигарок купує і найбідніший, а тільки-но мова про платний футбол, то відразу — ґвалт. Віриш, подеколи стає соромно і гидко за наших людей: на кожному матчі трапляються випадки, коли БАГАТА людина перестрибує огорожу чи «придурюється» на вході. …Цирк поїхав, клоунів залишилося багато. Тому не раджу робити з цього проблему, тим паче, що зазвичай платять відсотків 20-30 від тієї кількості глядачів, що спостерігають за футболом. Це — принцип. І він залишиться незмінним. Гроші, зібрані під час матчів, усі до копійки йдуть на підтримання порядку на стадіоні.

— Ярославе Степановичу, то що все-таки робитимете із проблемою під назвою стадіон?

— Якщо не буде зрушень з «мертвої» точки, то переїдемо грати в Добромиль. Наші плани стануть відомі вже на початку літа. Бо так далі тривати не може. Шкода тільки вболівальників.

«Суддів не «заряджаю»


— Повернімося до справ футбольних. Цікаво, чи ви платите суддям за потрібний результат?

— А як ви гадаєте: якщо я вкладаю купу грошей у розвиток клубу, то ще й платитиму арбітрам? Та ніколи! Тоді навіщо кваліфікована команда, тренер? Простіше віддати ті 500-1000 доларів за результат людині зі свистком.

— А вас засуджували?

— Авжеж! Знаю, хто давав гроші, якою була ціна питання. Ну що вдієш! Такий сучасний стан футболу і, гадаю, не тільки на Львівщині. Та радше я програю, ніж даватиму «на лапу»! Про це знає команда, і проблем ніяких не виникає.

— А що для вас головніше — результат чи якість гри?

— Звичайно, рівень майстерності. Скажімо, з розгромом 4:0 перемогли «Збруч» в аматорському чемпіонаті України. Але я незадоволений діями колективу — гри, як такої, поки що немає.

— Кредит довіри до тренерського штабу у вас обмежений?

— Як і в кожного професіонала: з теперішнім наставником Михайлом Токарем ми обумовили наші завдання, вважаю, все більш-менш добре на сьогодні. Тим паче, у липні будемо якісно підсилюватися, бо розуміємо, що з нинішнім кадровим потенціалом ні про які високі результати й мови бути не може. Залишилося тільки дотерпіти до трансферного періоду, який розпочнеться 1 липня.

— І що бажає Ярослав Кузьмяк виграти цьогоріч?

— Нічого особливого — лише Кубок Львівщини та аматорський чемпіонат України (усміхається). Буде складно? Ще б пак! Але ми спробуємо.

— Ярославе Степановичу, зважаючи на ваше відношення до футболу, чи «Самбір» можна вважати професіональним клубом?

— І не інакше. У нас усе на рівні (окрім стадіону): ставлення до справи, тренер, склад, спортбаза, харчування і багато чого іншого. Залишається тільки обзавестися престижними трофеями. А вони будуть!

Ростислав БУНЯК, «УФ»


Футбол в Житомирі