24.09.2018 14:11

Чемпіон світу з кікбоксингу WAKO Артем Мельник: Бути слабким у нашому світі не можна

Минулими вихідними житомирянин Артем Мельник став чемпіоном світу з кікбоксингу WAKO серед молоді. Окрім цього, спортсмен є володарем Кубка світу та чемпіоном Європи. Артем розповів, як важкі обставини в житті, поразки, несправедливість та дівчина-чемпіонка вмотивували його на досянення таких високих результатів у 18-річному віці. Він також зізнався, що переживають кікбоксери на рингу та у яких випадках плачуть.

Що ти переживаєш під час бою, як морально налаштовуєшся?

Я повністю сконцентрований, у мене немає ні агресії, ні злості. І під час поєдинку я вирішую, як треба із суперником працювати. Намагаюся бути холоднокровним. Я слухаю лише тренера і ще підказки друзів, які мені дуже близькі, теж можу почути. І все, більше ніякого шуму, голосів я не чую взагалі.

Кажуть, що чоловіки не плачуть, а кікбоксери тим паче. Але все-таки чи бувало настільки боляче, що аж сльози накочувалися?

У спорті? У спорті напевно, що ні. Тому що виділяється адреналін, і він якось зменшує ці відчуття. Навіть коли дуже сильна біль, то сліз ще не було та й не буде. А от у житті бували дуже важкі моменти, що неможливо було впоратися з емоціями. З цим важче боротися, ніж із фізичною біллю.

До речі, якщо говорити про емоції, психологічне навантаження. Який бій для тебе був психологічно найважчим?

У мене таких два поєдинки. Перший був у 2016 році - фінал чемпіонату України. Вийшов боксувати проти суперника з Дніпра. Я був на той час, як я гадав, максимально готовий до цього, дуже хотів перемогти. Перший раунд я уже програвав на якийсь бал, другий виграв. А у третьому я відправляю його в нокдаун буквально за 20 секунд до кінця. Закінчується третій раунд, я дивлюсь на тренера (у нас дуже часто видно по тренеру, чи перемогли ми чи ні) і бачу, що все добре. Я сам відчуваю, що я переміг. Але 2:1 віддають у той бік. Я був розбитий дуже сильно. Були дуже сильні емоції, я зажав рушник зубами і сидів сорок хвилин ні з ким не розмовляв, навіть нікуди не дивився. Коли ти розумієш, що ти виграв, а віддали перемогу, то морально це дуже важко.

Ви розібралися, чому вийшла така ситуація, і хто, зрештою, помилився?

Тренер пішов подивитись. Сказав, що один раунд ми виграли в 10:9, другий 10:9 програли, а третій взагалі нарахував 20 з чимось та і пішло-поїхало… Але все-таки треба працювати так, щоб ні в кого не виникало сумнівів, що ти переміг. Це вже потім я переглянув своє бачення і повністю сконцентрувався ще більше, як тільки можна. І намагався робити так, щоб і справді не було сумнівів ні в кого. Наступного року ми зустрілися у фіналі чемпіонату України знову. Тоді там теж була така важка ситуація. Я перед чемпіонатом України захворів, потрапив до лікарні. Вийшло так, що в середу мене виписують, а їхати треба в четвер. У фіналі я був дуже вмотивований, але спокійний. Перший раунд я перемагаю, а другий - тренер каже, що програємо. Я знову не розумію, як це виходить. Я сконцентрувався, бо дуже хотів перемогти. Згадував увесь пройдений шлях, усіх своїх рідних, близьких. Я розумів, що не маю права програти. Я вийшов і зробив все, що тільки міг, “вирвав” третій раунд - і у підсумку переміг. Після цього бою мене відібрали у молодіжну збірну і дали нам ліцензію. Тоді федерація вирішила відібрати п’ять спортсменів на повне фінансування на чемпіонат Європи. І я увійшов у цю п’ятірку. Це було дуже приємно, тому що ти розумієш, що праця не пройшла даремно.

Хто з рідних і близьких тобі людей найбільше мотивує тебе? Кому присвячуєш свої перемоги?

Перш за все це батьки, тому що вони для мене дуже багато зробили. Я все роблю, щоб вони мною пишалися. Потім - друзі. Я розумію, який вони великий вклад роблять. Друга половинка відіграє велику роль. Тому що тоді, коли я з нею познайомився, вона була уже чемпіонкою світу з кікбоксингу (музичні форми). А я тоді ще Україну не вигравав, і мені було трохи не по собі (сміється). Я хотів відповідати їй, мене це дуже замотивувало. Та і тренера не хочеться підводити, тому що він дуже багато в нас вкладає. Ну і я програвати не дуже люблю.

А хто для тебе є взірцем із спортсменів?

Василь Ломаченко - мій улюблений спортсмен. Я дуже його поважаю. Дивлюся за його технікою, тактикою, наслідую його. Тому що він феноменальний спортсмен з феноменальною технікою і вихованням. Мені дуже подобається його стиль поведінки, як він себе веде у житті та в спорті.

Ти сказав, що подобається, як він поводить себе у житті. Чи є серед кікбоксерів якісь особливі норми поведінки, певна етика?

Спортсмени дуже поважають один одного. Багато було випадків, що ми боксували, були суперниками, а потім стаємо друзями. Етика спортсменів звісно є, але є і винятки. Бо трапляються і дуже невиховані люди. Ми з такими не спілкуємося. Ти маєш бути вихованим, не повинен “випендрюватися”. Якщо ти чогось вартий, то люди і так це зрозуміють. Головне, щоб ти це знав. А коли людина намагається це все видати на показ, то це означає, що у неї є невпевненість в собі. Я таких трошки не люблю. Також не люблю, коли жартують над близькими, тому що за це вже можна отримати. Для мене рідні і близькі - це найголовніше в житті, тому я ніколи нікому не дам їх в образу.

Доводилося застосовувати силу не на ринзі?

Були буквально один-два випадки, коли загрожувала небезпека моїм друзям. Тоді довелося. А якщо до мене особисто мають якісь претензії, то я спочатку почну розмовляти і доводити, що вони не праві. Якщо розумію, що це у мене не виходить, тоді припиняю взагалі спілкуватися з людиною. Або можна дати вже якогось ляпаса. Та у більшості випадків я вирішую все словами. Просто я розумію, що це вулиця, ти його вдарив, він впав, вдарився головою, і все може закінчитися фатально.

У тебе напружений графік? Вистачає часу для себе?

У день по 4-5 годин йде на підготовку, це десь 3-4 тренування. Перед чемпіонатом світу взагалі до шести годин на день витрачав. На відпочинок я у цьому році виділив дев'ять днів. Це коли взагалі не тренувався. А так я постійно мотивую себе працювати з усіх сил. Тому що знаю, якщо сьогодні не піду на тренування, то на іншому кінці світу якийсь спортсмен тренується і стає кращим. Уже потім коли досягну цілі, тоді і відпочину. Бути слабким у нашому світі не можна. Напевно, у кожної людини є ціль самореалізуватися. Я зрозумів, що завдяки спорту я можу повністю себе реалізувати. У мене немає в голові думок, що я програю. Я виходжу на ринг і я впевнений в своїй перемозі. Дуже велику роль відіграє психологічне налаштування, бо все йде з нашої голови.

Такий графік відображається на навчанні, друзях, особистому житті?

Здаю сесію вчасно, та і викладачі допомагають, бо розуміють, що завжди збори, тренування. Друзі також підтримують і розуміють, що це потрібно. Тим паче, що в мене більша частина друзів з мого клубу, з якими ми і на тренуваннях спілкуємося. Ми розуміємо, що у кожного є свій вільний час, хоча і намагаємося частіше зустрічатися. Але трошки графік обмежує наше спілкування і наше особисте життя. Але якщо у тебе є ціль, то ти повинен чимось жертвувати, щоб отримати результат. Без цього в спорті ніяк.

Це все досить важко і фізично, і психологічно. Чи було у тебе таке, що вже не витримував і хотілося на все “забити”?

Так, були такі моменти. Після першого року хотілося кинути. Потім такий момент був буквально півроку тому, що чомусь все йшло не так. Було трохи важко, і захотілося відпочити від цього всього. Можливо, була вже певна перетренованість і психологічне виснаження. З’являлися такі думки, що до чого це все. Але це моменти слабкості, яким не треба піддаватися. Наступного дня я зрозумів, що це ж моє, і я без цього не можу. Тим паче у спортсменів є така, як ми кажемо, хвороба “спортивне серце”. Якщо ти спортсмен високого класу і якщо ти займався більше двох років по три рази на тиждень, то у тебе серце більше від норми. Якщо ти закінчиш зі спортом і не будеш взагалі себе підтримувати, то це великий ризик вкоротити собі термін життя. Тому зі спортом так різко  взагалі не можна.

Яка у тебе найголовніша мета у спорті? І ким ти бачиш себе після її завершення?

Найголовніша - це стати чемпіоном світу серед професіоналів. Це найвище, що можна досягнути в спорті. Моя ціль і мрія - саме на спорті заробити певну кількість грошей, щоб забезпечити своїх близьких і себе. А далі, можливо, якимось бізнесом займатися. Тренерством поки я не хочу займатися. Я вважаю, якщо і буду тренувати, то лише свого сина.

До скількох років плануєш продовжувати спортивну кар’єру?

До 32-33 років, думаю так. Треба звертати увагу на здоров’я. Якщо мені моє здоров’я буде дозволяти, і буде бажання, то можна працювати і до 35. Якщо тобі це подобається, то чому б і ні. Як кажуть, знайди справу свого життя, і в тебе не буде ні одного робочого дня.

Довідка: Артем Мельник виграв чемпіонат Європи з кікбоксингу WAKO серед молоді у вересні 2017 року. Володарем Кубка світу він став у травні 2018 року. У вересні 2018 року здобув перемогу на чемпіонаті світу серед молоді. Юнак займається кікбоксингом з 12 років. Усі ці шість років його тренує В’ячеслав Гопанчук. Після чемпіонату світу серед молоді спортсмен має намір готуватися до змагань серед дорослих.

Юлія Оріховська, Спортивний Житомир