14.02.2018 12:09

Бердичівлянин Віктор Лонський: «Можу стрибати на 2,30 і вище»

Стрибками Віктора Лонського неможливо не захоплюватися. Багатьом його техніка здається ідеальною, проте сам він так не вважає і хотів би дещо змінити.
 
Бердичівлянин увірвався в еліту українських стрибунів у висоту минулого року, а цього сезону лише зміцнив свої позиції. На чемпіонаті України у приміщенні єдиним, кому вдалося обіграти Віктора, став фіналіст Олімпійських ігор, призер чемпіонату світу у приміщенні і чемпіонату Європи Андрій Проценко.
 
Лонський завжди знав, що стрибатиме у висоту. До цього спонукали дідусь і тато тренери – Віктор та Ігор Лонські. Проте ці сімейні спортивні традиції, за словами Віктора, жодним чином на нього не тиснуть.
 
- Не відчуваю жодного тиску, - каже Віктор Лонський. – Так, мій дідусь був великим тренером, Заслуженим тренером СРСР. Тато ще не Заслужений тренер України, але документи вже подали і зараз усе саме в процесі оформлення. Звісно, мене знають і впізнають за кордоном. Запитують, чи я внук Лонського. Це приємно, але жодного тиску немає.
 
- Завжди знали, що будете стрибати у висоту?
 
- Ще з дитинства, адже тато тренер. Хоча спочатку ми взагалі не стрибали у висоту, а тато був тренером з гирьового спорту. У нас не було ями для стрибків, бази… Навіть покриття не було. Але він знав, що у майбутньому працюватиме зі стрибунами у висоту.
 
З часом почали з’являтися база, стійки, мати, тато поступово перейшов на тренерську роботу зі стрибків у висоту. Хоча спочатку умов не було. Більше того, замість стійок ми використовували солдатські вішаки і на них ставили планку.
 
- А це не надто небезпечно було?
 
- Ні. Ми зробили спеціальні виямки, щоб ставити планку, і стрибали.
 
Тато забрав мене на стрибки у висоту у дев’ять років. Хоча спочатку це були різні види спорту: ми й бігали, й грали в баскетбол і теніс, і плавали. Тато хотів нам закласти всебічну фізичну базу, і ми робили все. У нас була досить велика група, але багато зі старших згодом пішли, а ми з Сашою Баранніковим, Дімою Нікітіним і Владиком Мазуром залишилися. Влад спочатку теж стрибав у висоту разом з нами, а потім перейшов у стрибки у довжину. Для стрибків у висоту у нього зріст все ж не дуже підходить.
 
- До речі про зріст. Зовсім нещодавно знайомий розповідав історію про вашого дідуся: у нього був учень низького зросту і щоб той виріс, під час сну його прив’язували руками і ногами до бильця ліжка. Таке дійсно було? І чи не практикували ви чогось подібного?
 
- Ні, ми такого не робили (сміється). Але у дідуся такий учень був, це правда. Це Рустам Фагімович Ахметов, фіналіст Олімпійських ігор-1972. У нього були невисокі батьки: мама метр шістдесят з невеличким і тато метр сімдесят з копійками. І сам він був невисокий.
 
Спочатку зріст Рустама Фагімовича взагалі був 1,74 метри. Тоді він стрибав на 1,95-2,00 метри. Дідусь йому сказав, що якщо він трішки підросте, то стрибатиме вище. І у Рустама Фагімовича з’явилася мета стати вищим. Він писав собі записки про те, що хоче вирости на стільки-то сантиметрів, вішав над ліжком, на якому спав, і весь час про це думав. Не знаю точно, чи прив’язував він себе до ліжка, але вправи робив точно. Зокрема, грав у баскетбол, висів на турніку з прив’язаною до стоп вагою. За рік він виріс до метра й 82 сантиметрів, але й цього було мало. Дідусь сказав, що потрібно додати ще чотири сантиметри – і за рік Ахметов це зробив.
 
- Можливо, дещо вириваю з контексту, та все ж. У книзі про вашого дідуся знайшла таку його думку: інколи старенька база й іржава штанга куди кращі для атлета, ніж розкішні столичні умови, які на той час пропонували в СРСР. Ви теж користуєтеся таким принципом? Запитую, оскільки ви здебільшого готуєтеся вдома і, наскільки знаю, не надто часто їздите на збори?
 
- Цього року нам вперше запропонували поїхати на збір за кордон, у Туреччину – і ми погодилися. До цього Саші Бараннікову і Дімі Нікітіну пропонували збір у Чорноморську, так як вони були призерами юніорського чемпіонату Європи і юнацького чемпіонату світу. У нас же з Владом Мазуром тоді були заслуги лише на українських змаганнях.
 
- Ми не проти зборів, але потрібно підбирати час, коли на них поїхати. Це стосується як зборів в Україні, так і за кордоном. Потрібно, щоб вони не співпадали зі змаганнями і вписувалися у нашу підготовку.
 
- Щоб не вийшло так, що це не більше, ніж просто: «Вау, я побував за кордоном!»?
 
- Так-так. Але вдома теж чудово. Дім є дім: тут і навчання, і сім’я.
 
- А те, що дідусь так говорив?
 
- А так і є. В Кенії бігають пізнім літом, там немає гумової доріжки. Вони тренуються на землі і виграють олімпійське золото. Умови жахливі, але на даний момент це найкраща школа з бігу на довгі дистанції.
 
- На вашу думку, це більше залежить від умов чи все ж від психології атлета? Можливо, просто є люди, які, потрапляючи у чудові умови, десь розслабляються, ламаються або приймають це як данину? А інші, пам’ятаючи про те, що було, і отримуючи краще, розуміють, цінують це і намагаються витиснути максимум з того, що їм дали?
 
- Складно сказати, від психології дійсно багато залежить, та все ж…
 
- Поговоримо про вас. Юлія Левченко охарактеризувала вашу техніку ледь не ідеальною. Богдан Бондаренко на момент нашої з ним розмови ваших стрибків не бачив, але з мого опису сказав, що таке зависання над планкою зазвичай є ознакою правильної техніки. Ви ж самі вважаєте її неправильною. Звідки такий парадокс?
 
- Мабуть, кожен спортсмен думає, що у нього є якісь проблеми. Мені здається, що Юля Левченко стрибає ідеально. Але, можливо, вона думає, що робить це не так вже й добре. Так і у мене. Люди дивляться – і їм здається що я відмінно стрибаю. А я дивлюсь – і мені здається, що я стрибаю жахливо. Чесно!
 
- На чемпіонаті України у приміщенні, у Сумах, тато сказав, що я стрибав нормально, але не вистачало останніх кроків, кінцівки. А мені здавалося, що всього не вистачало! Біжу – і не можу добігти до планки. Таке відчуття, що плечі попереду. Хоча не знаю, де вони були насправді.
 
- Ваш тато минулого року говорив про те, що все відмінно чи то до 2,26, чи то до 2,28. Там уже починають проявлятися огріхи і потрібно, зокрема, попрацювати над дугою.
 
- Там не з дугою проблеми, а з висотою. Я багато разів стрибав 2,27-2,28. Але коли планка стоїть на 2,30, то це той психологічний бар’єр, який потрібно подолати. Я різко починаю затискатися, у мене зовсім інший біг, стрибок. Все по-іншому. Потрібно на цю висоту налаштовуватися так, як на ті ж 2,27-2,28. Тож поки що 2,30 мені не підкорилися, але, думаю, найближчим часом мені все вдасться.
 
- Але ж у серпні я бачила відео, де ви стрибали на 2,30. Це було тренування?
 
- Не зовсім. Це була прикидка, такі собі легкі змагання. Я вирішив пострибати для себе, зміцнитися у думці й розумінні того, що можу подолати ці 2,30. Ще влітку хотів зробити це на змаганнях… Але ж ви розумієте, що на тренуванні, нехай це і прикидка, не було суперників, нікого не було. Мені було легко, я стрибав у розслабленому стані – і вдалося.
 
- А вас суперники стимулюють чи навпаки?
 
- Стимулюють. Мені подобається, коли суперники сильні. Нещодавно був на змаганнях у Франції з двома німцями, які виступали у фіналі чемпіонату світу. Я старався з ними боротися, і мені вдалося у них виграти. На чемпіонаті України у Сумах… Дивлячись на виступи Андрія Проценка цього сезону, не чекав від нього такого, якщо чесно. Я, мабуть, все видав у кваліфікації, трішки неправильно підійшов до фіналу. Адже якби все було так, як слід, то були б зовсім інші стрибки. Я ж знаю, на що здатний і до чого готовий. Я реально можу стрибати на 2,30 і вище і це для мене не проблема. Проте цього разу так... Наступного буде інакше.
 
- Я все ще чую час від часу про те, що на молодіжному чемпіонаті Європи у вас мало б бути золото, а не бронза…
 
- Чесно кажучи, не знаю, чому так говорять. Це не так і просто. У мене ж навіть досвіду на таких змаганнях не було. Я брав участь у юнацькому і юніорському чемпіонатах Європи, але не в молодіжному. І відразу розраховувати на перемогу… Можливо, якби все склалося так, як я хотів, то переміг би. Але це чемпіонат Європи і не завжди виходить так, як би того хотілося.
 
- Зимовий сезон закінчений чи ще будуть змагання?
 
- 17 лютого виступлю на «Меморіалі Дем’янюка» у Львові, а 21 лютого – на турнірі у Сербії.
 
 
За матеріалами ФЛАУ