31.05.2018 13:00

Чемпіонка Європи з ММА Дар’я Самчик: З дитинства була забіякою, але ніколи не била першою

Чемпіонка Європи 2017р., володарка Кубку України 2016 р., чемпіонка України 2017 та 2018 рр., зі змішаних єдиноборств ММА житомирянка Дар’я Самчик розповіла, що привело її в цей суворий вид спорту, кому хотіла помститися за зломаний у дитинстві ніс та як мама і чоловік змирилися з вибором дівчини. Окрім цього, спортсменка зізналася, що жіночність інколи бере верх – змушує плакати, сміятися, одягати сукню та підбори, бути леді, зразковою дружиною і мамою.

- Чому саме ММА? Як занесло дівчину у такий не жіночий вид спорт?
- Займатися я почала в 21 рік. Це достатньо пізно для спортсмена, але до цього мене не відпускали батьки. Я взагалі хотіла займатися набагато раніше. Ще з 12 років мене почав вчити битися дядя. Він раніше був боксером-любителем. Тоді були 90-ті і дядя казав, що я повинна навчитися саме себе захищати. От тоді мабуть в мені щось защемило. Але на тренування мені не дозволяли ходити батьки. Тому певний час займалася танцями, хіп-хопом.  Хоча 

Але в 21 рік все таки пішла та купила собі рукавиці. Мені порадили тайський бокс. Перший раз я прийшла у «Вікторію» і вирішила, що буду займатися. Мама думала, що я ходжу на танці, а я ходила і туди, і туди. Але потім зрозуміла, що на два стільця не сядеш.

- Скільки років вже займаєтесь?

- В 21 один почала, два роки прозаймалася. Потім у мене була перерва - я вийшла заміж, народила дитину. А коли дитині виповнився рік і два місяці, я повернулася назад. Змогла і виступати на змаганнях, і їздити всюди. Зараз вже повноцінних два роки і 4 місяці я тренуюся. 

- Ви кажете, що приховували від батьків. Але все ж вони дізналися про це рано чи пізно. Коли це відбулося, і яка була реакція, особливо у мами?

- Мама спочатку вірила, що я ходжу тренуватися для себе. Так, в принципі, два роки і було. Вона в той час особливо не нервувала. А ось уже коли народила сина, і мама дізналася, що у мене буде перше змагання , то вона, звичайно, була трошки в шоці.

Але дивно. Кожен раз, коли я їду на чемпіонат і виграю, то мама передзвонює всім сусідам і знайомим, хвалиться. А як тільки у мене після змагань інша якась підготовка, вона каже: «Навіщо воно тобі треба, мені тебе так шкода». Але все одно, вона знає, що у мене режим. Каже, все, їдь на збори. Вона мене підтримує, але хвилюється.

- А чоловік як ставиться до Вашого захоплення?

- Чоловік теж проти. Але він розуміє, що діватися йому немає куди, бо я вже вибрала це. Він є моїм тренером з кросфіту та дієтологом. Допомагає, але не жаліє. Каже, що сама вибрала. Коли мені боляче, травми, я як жінка можу похникати. А він мені каже, щоб в цьому не жалілася, бо сама винна. "Якби ти вдома сиділа і десь впала, я б тебе пожалів, а так не буду".

Чоловік вважає, що це не жіночий вид спорту, що жінкам взагалі варто заборонити бої. Але при цьому він мені допомагає.

Ми всі працюємо як одна команда – я, мій тренер та чоловік. 

- Як відреагував тренер, коли Ви вперше прийшли на тренування і сказали: «Ось я хочу займатися». Чи не було якогось скептичного відношення спочатку?

- Я перейшла тренуватися з «Вікторії» до Миколи Бондаря. Він мене познайомив з Русланом Домарецьким. Ось була така схожа ситуація, коли я сиділа пафосно на дивані і казала, що хочу битися, дайте мені бій. А він на мене так подивився і каже: «Що ти хочеш?» Тобто у нас перша зустріч була така, що ми навіть посварилися. А потім він мене якось набрав і каже: «Що ти там хотіла виступити, давай вперед, даю можливість!» Я поїхала в 2016 році і взяла Кубок України. Тяжко, звичайно, було, але взяла. Я виграла, і ми уже почали разом займатися з Русланом. Він мені дає дуже багато можливостей. У нас зранку тренування, ввечері тренування. Він дає можливість мені відвідувати різні клуби в Києві, в Харків їзджу на збори. Тобто всюди все підхопити, повчитися, розвиватися. Мені здається, що тандем повинен бути. Коли тобі щось пояснюють, а ти думаєш, що ти там знаєш, я буду робити по-своєму - оцього не повинно бути.

- Ви народили дитину і через рік уже пішли знову на тренування. Як відновлювалися після сімейної атмосфери?

- Коли малому було місяців шість, ми уже займалися вдома – якісь комплекси, прес. Бо після пологів двадцять кілограм набрала, була таким «кабанчиком» – 72 кг. Потім до 65 кг скинула, але все рівно була величезна. Дівчата допомагали, я пішла на танці. Трошки хіп-хопу, трошки тверку, чисто для себе ми займалися. А потім, з грудня, я уже повернулася таким «слоником» на тренування. Але просто кожен день працюєш - фізичні вправи, прес, віджимання. Я не скажу, що мені було дуже важко фізично. Більш важко було з моральної точки зору. Бо я коли вагітна була, хвилювалася, що не зможу ходити на тренування - сім’я, дитина на першому місці, я розуміла це. Але мені підказали, що якщо щаслива мама – щаслива і дитина. Тому, коли я ходила така собі сумненька, це все відігравалося на дитині. І я вирішила, що буду повертатися на тренування.

- А зараз вистачає часу для сина, чи все-таки ММА відбирає увагу?

- Так, у мене підготовка до чемпіонату. Я їду на збори, мене немає вдома два тижні. За дитиною дивиться чоловік, допомагає бабуся, прабабуся. Йому зараз йому 3,5 роки. Можна було б брати. Тобто у мене там і тренер, і друзі, які у моменти, коли я біжу, вони б з ним постояли, без проблем. Він і до залу звик. Але прокидатися о 6 ранку для нього було б важко. Трошки підросте, буду брати з собою. Якщо буде можливість, чоловік поїде разом з сином.

Так, два тижні мене немає, потім повертаюсь додому. Син з нами в залі, фактично, живе. Чоловік проводить через стіну крос-фіт, у мене тренування, він туди-сюди бігає, може поседіти на ресепшені, подивитися мультики, спитати, хто там прийшов, повідповідати (сміється).

- Син нормально сприймає, що мама б’ється?

- Так. Він у нас сам пробував батися. Але ми його не змушуємо, ми просто його запустили, а він може піти до тата якусь гирю потягати, потім прийти до нас опудало побити. Йому подобається на майданчику. Дома є груша, але ми не змушуємо його. Хоче займається, не хоче не займається. Буде співати, буде чудово, танцювати… Танцювати не хоче – він сказав, що це для дівчат, на жаль. Хоча була можливість здати його на хіп-хоп.

- А якщо захоче піти Вашим слідом і займатися змішаними єдиноборствами?

- Я не проти, а чоловік взагалі категорично проти. Незважаючи навіть на те, що хлопчик, все одно проти. Тато у нас вміє бити досить добре і сильно, але він займається крос-фітом, більш фізичними важкими вправами. ММА йому не пішло, це не його. Не дуже навіть любить бої дивитися. Він мені допомагає, підсказує, але каже, що син не буде бійцем. А я не проти. Я вважаю, що краще зал, ніж вулиця, і поставлена правильність в цих діях. Той же режим харчування, водний режим - не кока-кола, не пиво, як зараз дітям хочеться цього. Тим паче у нього зараз є колектив зі старшими хлопцями, які займаються спортом. Це дуже прикольно, коли він за ними тянеться.Тобто став більш комунікабельним, дорослим, мені подобається.

- Ви дітей також тренуєте?

Так, у мене є така група «вбивць» (сміється) - десять вихованців, які ходять до мене тренуватися. Було більше, чоловік 14, здається, але мені більше не треба. Спочатку я взагалі просто спробувала. Я не вважаю себе тренером, я просто передаю знання, які я отримую на зборах від різних тренерів. Я все це записую, а потім приходжу і їм даю. Вони це прекрасно розуміють. Якщо їм щось не подобається, я кажу, що он двері, можна завжди піти. Загалом кожним із них я задоволена. 1,5 години тренування, не завжди вистачає часу, щоб щось поставити. Тим паче це діти. До кожного треба підійти виправити руку, показати, ти відходиш, він знову робить по-своєму. Волосся дибом, сивієш, але нічого страшного. Поки що для мене чомусь головне – це фізичне навантаження. Я розумію, що вони діти, їм більше техніки потрібно давати, але я вважаю, якщо у них там на цей вік буде поставлений два, три чи чотри коронних удари , і вони фізично будуть витривалі, удар буде хороший, цього буде достатньо для їхнього віку.

- Скільки їм років?

- Від 11 до 14 років. Найменшому 11 років.

- Це хлопці всі?

Є ще одна дівчинка. Їй 12 років, вона з рукопашного бою до мене прийшла. Ходить займається. Худенька маленька така, але стає з хлопцями, бо у неї вибору немає. Але така хороша, хоче далі виступати , добитися чогось. У неї все попереду. Але теж не знаю, бо у них такий зараз вік, що вони всі рвуться виступати, але вони займаються всього чотири місяці. Я їх не пускала, бо дуже рано. Хоча б ще трошки, можливо, восени.

Головне, щоб вони не перегоріли, бо потім починається перехідний вік, це все кидається. Але поки десятка стабільно тримається чотири місяці. У нас в колективі такі відношення дружні, хтось до мене на «ти», я не проти, хтось на «ви». У нас є своя група у вайбері, де ми переписуємося, скидуємо фото. Вони підставляють музику під відео, фото постять постійно, трансляція футболу, хто в скільки ліг спати - чому ви не спите – час ночі. Батьки теж там всі на телефонах, спілкуємося з ними. Я щоденники навіть перевіряю. Бо пам’ятаю, одного разу було, що хтось «з’їхав» у навчанні. Мама подзвонила, сказала перевірити щоденник, якщо будуть погані оцінки – місяць до вас ходити не буде. Виправив – все добре уже.

- Тобто такий командний дух панує у Вас з дітьми?

- Так, є таке.

- А взагалі з приводу духу, сили волі. Звідки у Вас цей дух бійця?

- Я сама навіть не знаю, звідки він у мене (сміється). Але відверто кажучи, я дуже багато билася, коли мені було 15-16 років на вулицях. Але я ніколи не била першою. У мене була компанія, в основному з хлопців. Всі ходили до мене додому відпрошували у мами вийти до 12 години ночі. Якщо я приходила пізніше, мене карали на два тижні. В юності я слухала реп, у мене були широкі штани, балахон, рюкзак, кроси. І у свій час ми дуже часто навіть їздили вдягатися в Київ, бо в Житомирі не було можливості придбати такі речі. Ми збирали гроші півроку, їхали в хіп-хоп магазини..

Виросла я на Богунії. Були такі випадки, коли просто підходили і шукали люди собі неприємностей. І мені разом з хлопцями доводилось захищатися, бо навіть мене могли вдарити, незважаючи на те, що це хлопці з моєї школи. Було і таке, були різні ситуації, тому я билася з юності. А коли почала займатися у мене це припинилося повністю. Тобто коли ти вже знаєш,куди бити, знаєш, що ти несеш кримінальну відповідальність. Бо якщо ти володієш якимись знаннями і використовуєш їх на вулиці – це все карається. Навіть інколи я бачу якусь ситуацію, і з’являється бажання, руки сверблять, але я зупиняюсь, розвертаюсь і йду. Тобто більше словами зараз намагаюсь вирішувати якісь проблеми. Але зараз уже і вік не той, мені уже 28, які бійки, це уже смішно.

- От ви кажете, що були забіякою. Маму в школу часто викликали?

- Було і таке. У третьому класі мене посадили в сміттєве залізне відро, я розсплакалась. От з того моменту я почала битися, давати здачу. Маму викликали часто в школу. Я приходила з синяками, побиті губи були. Дуже часто билися - в класах, на вулицях, на будівництві.

- Як мама намагалася з цим боротися?

- Мама завжди мені казала, щоб я ніколи не била перша. Ось це у мене правило золоте. У мене був випадок, коли в 12 років мені розбили ніс, навіть зламали, здається. Дівчинка на чотири роки старша від мене. Я прийшла додому, бабуся на мене насварилася дуже сильно, прийшла мама і спитала, чому я не дала здачу. Тобто ніхто мене не пожалів. І це мене так зачепило. У мене потім було бажання піти дати здачу. Але я трохи подорослішала, побачила цю дівчину уже заміжню, потім вагітну, потім з дитиною. І я думаю, яка помста, уже все, можна забути (сміється). Бо я так росла, росла, думала зараз трохи окріпну, бо вона ж старша більша від мене, і дам здачу, покараю її.

Хоча я як будь-яка жінка часто плачу, у мене бувають моменти, коли я розкисаю. Приходжу додому, можу вночі розплакатися, поревіти хвилин 20-30. А потім мені стає легше, і на наступний день я знову «живчик». Вдома ж я інша.

- Яка?

- Більш сувора, спокійна. Всі звикли бачити мене на позитиві, у хорошому настрої, з посмішкою. Але буває таке, що я настільки серйозна, що мене люди питають, чи у мене нічого не сталося, бо якщо не посміхаєшся, значить у тебе щось погано. Я буваю різна. буває себе зеркально поводжу з людьми, мені це також дуже цікаво перевірити просто. Але своїх ворогів я тримаю поряд, дуже близько. Мені якось люди кажуть, що я дуже багато інформації про себе розказую. А я кажу, з чого ви взяли, що я розказую саме ту інформацію, яка мені може зашкодити. Так, я можу багато розмовляти, але ніхто не знає, що у мене насправді в голові. Ще рік назад я дуже нервувалась, що про мене скажуть, що подумають, а зараз мені так все одно. Можливо, це погано, можливо добре. Але я просто не вважаю, що я щось погане, жахливе роблю.

- Як часто одягаєте сукні, підбори?

Так-так, звичайно, буває одягаю. Не так часто, бо зараз кожен день тренування, мені некомфортно на підборах в платті. Це з дівчатами, своїми подругами, виходимо кудись, вони мене витягають, ми одягаємось, щоб тільки на підборах. Якось одна прийшла в балетках, то це все - їй не поздоровиться весь день. Так, буває, одягаю, звичайно, і спідниці і сукні. Кажуть, що мені дуже навіть личить, але інколи дуже незвично. Якщо навіть і сукня, то це більш якась спортивна або якісь шорти. Тобто я не закрито одягаюсь, буває і топік, і майка якась дуже сильно відкрита, і шорти жахливо короткі. А сукні, то це тільки якщо з дівчатами, або якщо на якийсь захід ми йдемо. І воно сковує, тоді дійсно стаєш такою леді.

- А були такі моменти, коли жіноча емоційність брала верх і хотілося кинути спорт?

- Було, коли мені зламали ніс на чемпіонаті світу. Я вийшла з наркозу, і він дуже сильно болів, і я ненормативною лексикою висловлювалась, що все, крапка. Укол вкололи, мене відпустило, я питала, коли тренування. Знову біль починався, мені знову нічого не хотілося. Мабуть тільки після цієї травми. А потім пройшло 14 днів після операції, і ми уже з Русланом Йосиповичем на Європу готувалися. Уже нічого не страшно, уже все пройшло.

- Що відчуваєте перед виходом на ринг і після нього?

- Якщо з фізичного боку, то дуже пече в грудній клітині, таке відчуття, що тут комок з вогнем. На Європі виходила, то у мене взагалі якийсь транс був. Я увійшла у якийсь такий стан, я була білого кольору, у мене були очі в одну точку. Там були моменти, де треба було стати розім’ятися, а я взагалі рівно стояла, я не хотіла рухатися, дивилася тільки на суперницю, їй в очі постійно. Коли ти б’єшся, ти взагалі зал не чуєш, лише тренера, який тебе супроводжує, все. Впринципі тоді я впоралась, мені сподобалось. Бо я вийшла після бою, я ще хвилин 20 сиділа і не знімала рукавиці, бо у мене трясло руки, виходив адреналін. З бою виходиш –тут гематома, тут теж щось. Очі взагалі були в крові повністю залиті. Я такого в житті просто з собою не бачила. Я коли зайшла в роздягальню і подивилася в зеркало і була в шоці. Вони наді мною стоять, кажуть роздягайся, а мене трусить, я кажу, що хочу просто поседіти, просто не чіпайте мене. Не те, що мене так набили, просто у мене був всплеск всього. А от на Україні, коли я захищала титул чемпіонки, щоб залишитися у збірній. От там я чогось такого наробила, я і смикалася і ще щось…, Для чого я це робила, взагалі не знаю. І хоча я виграла, але мені взагалі не сподобався бій. Для мене краще просто стояти, спокійно, це мені допомагає краще за все.

- Який бій був найважчий і емоційно, і фізично?

- На Європі півфінал, навіть не фінал. Просто на Європу я “ганяла” вагу досить багато. На Європі і світові є дві вагові категорії - або 52, або 60. Тобто коли я тренуюсь у мене 56-57 кг, мені все одно треба зігнати вагу певну до 52. Тобто гонка - це теж робота, або ти сидиш на дієті, або “ганяєш” жорстко за п’ять днів. Там є свої методи - і гарячі ванни, і багато чого усілякого цікавого, у кожного свої секрети. В аматорському ММА бій у день зважування. Тобто мене зважили 52 кг, і через дві години у мене бій. Відповідно я не встигаю набрати форму, я не відновлююсь, я напиваюсь цією водою, треба поїсти ще. І максимум я набрала 54 кг, і то за рахунок води. Я вийшла, я була зеленого кольору, бо вага “зігнана”, води мало, шлунок не запустила я нормально, бо часу не вистачило. Проти мене вийшла іспанка, я таких в житті не бачила в 52 кг, така собі рельєфна, гарна. І ось це був найважчий бій, бо мені дали третій екстра-раунд, бо я перший раунд програла, другий взяла, і треба було вирішувати. Але фізично було дуже важко. А от на фінал уже я поспала, відновилась і вийшла з 57 кг. І впринципі добре відробила на дистанції, мені сподобалось.

- Тобто під час бою Ви повинні важити більше, ніж 52 кг?

- Ні, я просто повинна відновитися. Я можу впринципі і кілограм чи два набрати, але я повинна себе добре почувати. Хтось відновлюється капельницею, це дозволено, хтось п’є вітаміни, амінокислоти, хтось просто їсть фрукти, сухофрукти, горіхи. Да, бажано, щоб ти свою вагу набрав. За добу можна відновити кілограмів чотири-п’ять. Мені при рості 165 см 56-57 кг може бути. А якщо я дозволяю собі їсти все, то 59-60. Але тоді мені уже некомфортно, бо я себе відчуваю таким ведмедем. Були моменти, коли я себе доводила до 54-55 кг і тримала.

- У Вас є спеціальна система харчування, щоб тримати форму і не гладшати?

- Є система харчування, у мене чоловік чудово прописує під будь-яку людину. Все, що треба, то це купити ваги кухонні і цю всю їжу зважувати. Але я лінива, я зриваюсь. Там же виключається сіль, сахар. А я дома як щось готую, то пробую, тут раз зірвалась, тут уже відбивна в мене залетіла. Потім думаєш, блін від однієї цукерки нічого не буде, зараз ще її слопаю. Були такі моменти смішні. А потім у мене вмикається режим бійця - я буду як спортсмен, давайте мені воду, один білок. І дуже часто мій чоловік виявляється правий, коли мені каже, що чому ти не могла подієтити, я тобі все розписав, місяць є, півтора, ти будеш кожен день їсти. Ні, вона спочатку наїсться, а потім як загне - шість днів на одній воді сидить і на яйцях, і салаті, і ходить ниє. Тобто бувають такі моменти, бо дієти важко притримуватися, але вона є, і вона працює. І якщо зараз скоро буде бій, то буду намагатися сісти краще на дієту.

- Ви уже чемпіонка України і Європи. Яка наступна мета? Що далі будете робити, до чого готуватися?

- Зараз готуємося на осінь на чемпіонат світу і Європи. На Європу не знаю, чи поїду, а на світ хочу, там такий пояс гарний. В минулому році мені китаянка ніс рознесла, тому в цьому році потрібно вийти покарати, забрати пояс. А потім уже плануємо виходити на професійний рівень, якщо вийде. Я думаю, що вийде. Де битися, я поки не знаю. Не знаю, чи це буде Україна, тому що впринципі це уже робота, а робота повинна приносити якийсь дохід. Найважче мабуть тренувальний процес, коли ти готуєшся місяць, два, три… Ну і травми звичайно, якщо отримаєш, то лікування ти повинен оплачувати зі своєї кишені. Я не знаю, чи у нас в Україні є така можливість добре заробляти, я сумніваюсь… Це або Європа або Америка.

- Ось зараз ви хочете спробувати себе у професійній кар’єрі бійця. Але чи думали ви, як довго будете її продовжувати і чим займатися далі?

- Жінки в Америці приходять в UFC в 36 років і в 39 вона ще б’ється і робить собі кар’єру. Для них це нормально. Чомусь всі кажуть, що в моєму віці рік за два, і що в мене дуже мало часу лишилось. Років п’ять, шість я зможу ще побитися, якщо не отримаю травму, а далі списують. Я так не вважаю. Скільки сил буде, стільки і буду пробувати. Є дуже багато робіт, які пов’язані з бойовими видами мистецтва, ті ж тілоохоронці.

- Ви бачите себе тілоохоронцем?

- Я закінчила військовий інститут, я офіцер в запасі. Знаю, як стріляти. Тому це як варіант, можливий. Хотіла раніше бути лікарем, не знаю чому. Але мені уже пізно вчитися, я думаю. Можливо, і тренувати буду… Я могла б піти працювати по спеціальності раніше, бути офіцером, в 45 років піти на пенсію. Хтось каже - навіщо тобі ці бійки? Мене це робить щасливою, я від цього отримую задоволення.

Юлія Оріховська, Спортивний Житомир